Категорії

Введіть ваш e-mail для підписки:

Наша кнопка


Катерина Білокур – народна художниця України

Катерина Білокур – народна художниця України. Матеріали до години класного керівника

538-10Катерина Білокур (1900–1961) народилася в селі Богданівка Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині це Яготинський район Київщини). Коли саме – достеменно не з’ясовано. Сама художниця називала і 23, і 24 листопада, і 1900, і 1901 рр. Офіційною датою її народження зрештою визнали 25 листопада (7 грудня) 1900 р. Це найлогічніше, бо 25 листопада – день св. великомучениці Катерини.

Білокури були не бідними селянами, тримали худобу, мали будинок, критий залізом, а головне – землю. Батько, Василь Йосипович, володів двома з половиною десятинами, дід був, очевидно, ще заможнішим. Крім Катерини, в сім’ї були два сини – Григорій і Павло.

На сімейній раді вирішили: у школу Катрю не віддавати, бо читати вона й так уміє, а економія одягу й особливо взуття – величезна. А от посадити її за прядку – давно пора. Це заняття дозволили поєднувати з читанням букваря.

Коли вона почала малювати – сказати важко, мабуть, не в дитинстві, а вже в отроцтві. Малювала вугіллям на клаптях полотна. У 14 років Катерину застали за цим безглуздим, як усі вважали, заняттям. Були вжиті невідкладні заходи: різки й сувора заборона малювати. Дівчинці доводилося творити потайки.

Збереглася, проте, легенда, яка свідчить про неабияку популярність спроб 15-17-річної Катрі і навіть їх визнання. Сусід і родич Білокурів Микита Тонконіг, власник водяного млина, був пристрасним театралом. Зі своїми однодумцями він організував щось на зразок театральної студії. Поставлені Тонконогом п’єси мали неабиякий місцевий успіх. Знаючи, що Катерина Білокур “уміє малювати”, творчий мірошник попросив її допомогти з декораціями. Дівчина із задоволенням малювала, дивилася, а пізніше, до речі, і грала на сцені цього унікального “театру на воді”.

У ставленні односельців до захоплення Катерини Білокур переважала точка зору її матері, Якилини Павлівни: “От покарав нас Господь такою дочкою! У людей дочки в таких літах уже заміж повиходили, їхні матері зятів мають, а наша (не при хаті згадувати!) чортів малює!”

1922 або 1923 р. Катерина Білокур прочитала про Миргородський технікум художньої кераміки. Уперше покинувши Богданівку, вона вирушила до Миргорода. Її багаж складався із двох малюнків: “копії з яко їсь картинки” і начерку дідівської хати з натури, – виконаних уже не на полотнині, а на спеціально для цього випадку придбаному папері.

Але розмова у Миргороді почалася й закінчилася одним питанням: чи є документ про закінчення семирічки? Його в Катерини не було, і на її малюнки навіть не глянули.

2_27553076_polov_kvti41_1

Розчарування було болісним. Дівчина робить відчайдушну спробу – перекидає свої малюнки через паркан у сад технікуму: раптом “студенти” їх піднімуть, оцінять – і гукнуть, запропонують залишитися? Катерина довго озиралася і все не вірила, що її так і не покликали. Вражена, вона йде додому з Миргорода пішки.

Від катастрофи її врятувала творчість. Малювати Катерина не кинула, навіть почала відвідувати драмгурток, організований Іваном Григоровичем і Ніною Василівною Калитами, подружжям богданівських учителів. Батьки погодилися на її участь у виставах, але за умови: драмгурток не повинен заважати роботі по господарству. Вивчення ролей доводилось поєднувати з роботою на городі.

У драмгуртку зібралася талановита, а головне – цікава молодь. Ставили “Наталку Полтавку” Котляревського, “Сватання на Гончарівці” Квітки-Основ’яненка, “Наймичку” та “Безталанну” Карпенка-Карого, “Матір-наймичку” Тогобочного – інсценізацію “Наймички” Шевченка й багато чого іншого. Катерина грала самовіддано. Щоправда, свій вік (24-26 років) вона вважала непідходящим для ролей дівчат і переважно грала “молодиць”.

Серед гуртківців був і Олександр Кравченко, якого дещо загадково називають “знехтуваним женихом” Катерини. Можливо, ця історія пов’язана саме з ним: художниця відкинула подарований їй букет зі словами: “Якщо ти до квітів жорстокий, то на яку ласку мені сподіватися від тебе?” Адже квіти – живі, їх не можна рвати…

У 1928 р. Катерина Білокур дізнається про набір студентів у Київський театральний технікум і вирішує ще раз спробувати сили. Чому саме театральний – не зовсім зрозуміло. Може, зіграв свою роль драмгурток, а може, хотілося будь-що вирватися з дому й одержати професійну художню освіту. Адже в Києві є і художники, й художні школи. Вступивши до театрального технікуму, можна буде продовжувати малювати, а там її роботи напевне помітять і допоможуть перейти в якусь художню школу.

До поїздки в Київ Катерина готувалася ґрунтовно – взяла метрику й довідку про стан здоров’я. Але й там розмова почалася з питання про семирічку – й цим закінчилася.

Наступає, мабуть, найважчий період у житті Катерини Білокур. Особливо болісно переживає вона відсутність духовної підтримки. В цей же час вона вирушає у справжнє паломництво до Канева, на могилу Тараса Шевченка. Розпач часом обіймав так сильно, що глибоко віруюча жінка ладна була покінчити з життям. Її хворі ноги – пам’ять про спробу втопитися пізньої осені 1934 р. в крижаній воді Чугмака. Але в тому ж 1934 р. вона приймає найважливіше й безповоротне рішення: “Я буду художником”. Якщо навчитися цього ніде не вдається, вона вирішує вчитися самостійно. Василь Йосипович резюмував своє ставлення до повідомлення дочки словами : “Ну, малюй, будь ти розпроклята! Лайки і доброго слова ти не слухаєш. А бити – я вже втомився, з тобою б’ючись!” Якилина Павлівна була, очевидно, тієї ж думки.

Катерина Білокур починає опановувати ремесло художника сама. Власне ремесло, тобто технічний бік мистецтва. Малюнки вугіллям на клаптях залишилися в минулому. В минулому й картини, створені фарбами власного виготовлення на картоні й фанері. Аквареллю та олівцем вона завжди працювала мало й неохоче. Художницю найбільше приваблюють олійні фарби. Вони здаються їй сліпучими, навіть їхні назви звучать казково: кіновар світло- і темно-червона, кобальт темно-синій, ультрамарин, кадмій червоний, краплак темно-рожевий… Це її улюблені кольори. Пензлі вона робить сама – вибирає з котячого хвоста волоски однакової довжини: дев’ять, дванадцять або тридцять шість міліметрів. Для кожної фарби – свій пензлик.

Наставники в олійному живописі в Катерини Білокур, очевидно, таки були. Хтось навчив її ґрунтувати полотно: спершу вона намагалася писати безпосередньо на ньому, але картини швидко темніли й мерхнули. Можливо, їй знову допоміг учитель Іван Калита, теж художник-аматор, а можливо – іконописець зі Смотриків, єдиний художник, якого поважав її батько. Але вже в тому ж поворотному 1934 р. Катерина Білокур створює “Берізку” – одну із трьох картин, що принесли їй всесвітню популярність. Через рік народжуються “Квіти над тином” – інший уславлений шедевр.

2_27natyurmort_z_koloskami9_1Настає 1939 р. Катерині Білокур 39 років. За сільськими уявленнями, вона вже стара, до того ж дивачка, “одержима”, що все квіточки малює. Але, здається, саме в 1939 р. часи випробувань для неї минають. Втрутився випадок. Або доля. Чи Бог.

Художниця відвідала двоюрідну сестру, Любов Тонконіг, що жила через річку – і там, гостюючи, почула по радіо пісню “Чи я в лузі не калина була?” у виконанні прославленої Оксани Петрусенко. Чи то пісня, чи то голос, а може, й те, й інше так вразили Катерину, що вона всю ніч просиділа над листом – і вранці відправила його за досить незвичною адресою: “Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко”.

Проте слава співачки була настільки широкою, що лист не загубився й дійшов до адресата. Вкладений у конверт разом із листом малюнок на шматочку полотна – калина, вразив співачку. Вона радиться з друзями – Касіяном, Тичиною, іде в Центр народної творчості, викладає суть справи. У Полтаву надходить розпорядження – з’їздити в Богданівку, знайти Катерину Білокур, поцікавитися її роботами. І от – у Богданівку приїжджає Володимир Хитько, який очолював тоді художньо-методичну раду обласного Будинку народної творчості. Він приголомшений, кілька картин забирає із собою в Полтаву, показує колезі і другу, художнику Матвієві Донцову. Рішення однозначне: негайно влаштувати виставку. І в 1940 р. в Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка Катерини Білокур. Виставка складалася лише з одинадцяти картин.

Успіх величезний. Художницю преміюють поїздкою до Москви. Її супроводжує Володимир Хитько. Вона відвідує Третьяковську галерею, Пушкінський музей, музей Леніна. Головне враження – “малі” голландці, художники-передвижники і французькі імпресіоністи. Втім, відомі картини Катерину Білокур одночасно й захопили, і приголомшили. Якийсь час вона навіть не могла працювати: “Куди мені бути художницею? Я – ніщо! Моя мазанина нікудишня! Я там таке бачила! Усе таке чудове, недосяжне для мене! Куди мені, дурній сільській дівці, і думати про якусь умілість! І хіба я можу щось путнє робити?!”). Але, заспокоївшись, вона знову і знову пише квіти, яких не може не писати, бо кращого за них немає нічого у світі. У 1941 р. Катерина Білокур створює “Польові квіти”.

Потім – війна. А 1944 р. в Богданівку приїжджає директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай – запропонувати виставку й закупити картини. До речі, саме його стараннями Музей українського народного декоративного мистецтва має найкращу колекцію робіт Катерини Білокур.

Одна за одною художниця пише свої прославлені картини – “Декоративні квіти” (1945), “Привіт врожаю” (1946), “Колгоспне поле” (1948–1949), “Цар Колос” (1949), “Сніданок” (“Снідання”) (1950), “Квіти і берізка ввечері” (1950), “Кавун, морква, квіти” (1951), “Квіти і виноград” (1953–1958), “У Богданівці на Загреблі” (1955), “Хата в Богданівці” (1955), “Жоржини” (1957), “Півонії” (1958), “Натюрморт із колосками і глечиком” (1958–1959), “Букет квітів” (1959)… Квіти писала завжди живі, з натури, нерідко поєднуючи в одній картині весняні й осінні – така картина і створювалася, природно, з весни до осені.

Працювала самозабутньо, але неспішно. Шість жоржин на картині “Колгоспне поле” писала три тижні, проте залишилася ними задоволена. Любила, малювала, оспівувала передусім квіти, але не тільки. Катерина Білокур – автор пейзажів і портретів. Довго й дуже сильно хотіла вона намалювати “картину-казку” – лелеки принесли дитинку. Кілька разів зверталася до цього сюжету, але подив і нерозуміння ближніх, які чекали від неї тільки нових “квіткових композицій”, були такі сильні, що художниця віднесла “картину-казку” до своєї кімнати-майстерні, де працювала й куди нікого не пускала, – і ніколи її більше звідти не виносила.

“Офіційна” повоєнна біографія богданівської художниці бачиться цілком благополучною. 1949 р. вона була прийнята до Спілки художників України, у 1951 р. – нагороджена орденом “Знак пошани”, одержала звання заслуженого діяча мистецтв України, 1956 р. – народного художника України. Її творчість вивчають, про неї пишуть. Твори Катерини Білокур регулярно експонуються на виставках – у Полтаві, Києві, Москві, інших містах. Опальний мистецтвознавець Стефан Таранущенко бачить її роботи в далекому Курську – і саме після цього, вражений “Царем-Колосом”, починає з художницею багатолітнє листування.

Три картини Білокур – “Цар-Колос”, “Берізка” й “Колгоспне поле” – були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі в 1954 р. Там їх побачив Пабло Пікассо. Весь світ облетіли його слова: “Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!” “Громадянку села Богданівка” він порівняв з іншою великою художницею-самоучкою – Серафін Луїз із Санлі. Це звучало дивовижно, тим більше, про сучасне мистецтво Пікассо зазвичай відгукувався абсолютно конкретно й зовсім інакше: “Я тону в лайні”. А Катерину Білокур назвав “геніальною”.

1769333_babf205

Тепер вона, коли дозволяє здоров’я і менше нагадують про себе хворі ноги, вирушає до Полтави й Києва. У неї з’являються численні друзі, передусім художники й мистецтвознавці, в колі яких геніальна самоучка знаходить розуміння й повагу. Крім зустрічей, вона веде з ними тривале листування з Богданівки. Численні листи Катерини Білокур свідчать про те, що її літературний талант не поступався художньому. Серед її кореспондентів – П.Тичина і його дружина Лідія Петрівна, мистецтвознавець С.Таранущенко, директор Музею українського народного декоративного мистецтва В.Нагай, уславлена художниця О.Кульчицька, полтавський художник М.Донцов та його дружина Юлія Іванівна, художниця Е.Гурович і багато інших. Художниця розповідає їм про свої задуми й роботу, ділиться спогадами, думками, враженнями. В самій Богданівці в художниці з’являються учениці – Ольга Бінчук, Тамара Ганжа, Ганна Самарська.

Бажання переїхати до Києва з’являлося в Катерини Білокур не раз, але так і залишилося мрією. Можливість регулярного спілкування з друзями, музеї, концерти – все це було так прекрасно! Та й сільський побут завжди здавався художниці прокляттям. Проте, за винятком візитів до Києва й Полтави у справах виставок і двомісячного відпочинку в Будинку творчості художників на хуторі Шевченківському в 1955 р., Катерина не покидає Богданівки.

Крім того, в сім’ї Білокурів починаються серйозні “внутрішні проблеми”.

До війни Білокури не входили до колгоспу й вели власне господарство. Василь Йосипович володів теслярським ремеслом і підробляв у будівельній бригаді. Григорій Васильович, брат художниці, теж був майстром на всі руки – столярував, теслював, лагодив музичні інструменти. Але після війни Білокури стають колгоспниками. Василь Йосипович уже старий і слабкий, у 1948 р. він помирає. Якийсь час Катерина живе з хворою матір’ю. 1951 р., за рішенням Якилини Павлівни, до них переїжджає Григорій Васильович зі своєю дружиною, Христею Яківною, і п’ятьма дітьми.

Якилина Павлівна все життя недолюблювала свою невістку, котра була з бідної багатодітної сім’ї. Христя Яківна, “баба з перцем”, зі свого боку, добре пам’ятала, як прийшла колись до Білокурів із первістком на руках – відстоювати свої права – і зрештою здобула перемогу, стала дружиною Григорія. Тепер свекруха й невістка опинились віч-на-віч. Почалися огидні, моторошні сцени. Перепадало і “блаженній” зовиці – Христя Яківна, що працювала в колгоспі й тягла на собі весь дім, не могла пробачити їй незрозумілого “малювання”.

Катерина Білокур знову опинилася в замкненому колі. Лишити стару хвору матір саму в Богданівці, відверто кажучи, побоювалася. Забрати її з собою, розуміла, не зможе – ніде, крім рідного села, Якилина Павлівна не прижилася б. Та і їхати було, власне кажучи, нікуди. Отож ховалася у свою “келію-майстерню” й писала черговий “Натюрморт” (1960). Як виявилося – останній.

Весна 1961 р., з усіма її квітами, не принесла звичайного полегшення. До болю в ногах додався сильний біль у шлунку. Домашні засоби, якими звичайно рятувалася Катерина, не допомагали. В останньому своєму листі Ю.Бєляковій, директору Центрального будинку народної творчості, художниця пише: “Дорога Юлія Олександрівна, звертаюся до вас із проханням – допоможіть – пришліть мені пачечок три-чотири бесалола. Ой, то чудодійні ліки!” Потім вона бадьоро й навіть не без гумору пояснює, що в богданівській аптеці цих ліків немає, а є тільки тансал, що нічим не відрізняється від коров’ячого кізяка, а наприкінці раптом якось несміливо, зворушливо додає: “Ну, а якщо будете посилать бесалол, то положіть і дві лимонки”. Це було написано в середині травня.

На початку червня 1961 р. померла 94-літня Якилина Павлівна. Катерину Білокур, геть змучену болем, відвезли в Яготинську районну лікарню. 10 червня їй було зроблено операцію, чи то невдалу, чи то вже зайву. У той же день художниці не стало.

Хата Білокурів у Богданівці – давно вже Музей-садиба Катерини Білокур. Тут і вона сама, з трояндами – скульптура роботи Івана Білокура, племінника художниці, сина її брата Григорія Васильовича. Перед цією скульптурою через чверть століття після того, як велика “одержима” упокоїлася навіки, у Христі Яківни вирвалося: “Нарешті, Катерино, ти навічно у своєму домі!” І, можливо, вона мала на увазі не лише хату в Богданівці.

Текст з книги: 100 найвідоміших українців /Бедрик-Білан Х., Безносик А., Гнатюк М. та ін. Заг. ред. д. філос. наук, канд. іст. наук , Павленка. – К.: Орфей, 2005. – С. 539–544.

Comments are closed.

Блок бесперебойного питания 12 вольт схема блок питания 12 вольт. . Интернет магазин продажи спутниковых антенн http://sputnik-mania.ru/.